Роботу з книгою треба розпочинати з ознайомлення з  нею. Ознайомлення з книгою розпочинається з титульної сторінки, де, звичайно, вказуються прізвище автора, назва, черговість видання, місто, видавництво і рік публікації.

До початку роботи з книгою також треба ознайомитися з анотацією, передмовою та вступною статтею, примітками й коментарями, словником важкозрозумілих слів, післямовою, біографічною довідкою про автора, покажчиками, списком літератури, резюме, змістом.

Анотація вміщується на звороті титульної сторінки. Це стисла характеристика змісту книжки з вказівкою, на яких читачів вона в першу чергу розрахована. Передмови до книг пишуть їх упорядники, редактори, перекладачі або автори. У передмовах часто характеризуються історичні обставини та факти особистого життя автора, що спонукали до написання книги. Подібну до передмови роль відіграє  в книзі вступна стаття. Однак вона, як правило, відзначається  більшим, ніж передмова, обсягом і глибшим оглядом тих проблем, які ставляться й розв’язуються в книзі. Її завдання – підготувати читача до ґрунтовного розуміння та засвоєння матеріалу. У наукових збірниках в кінці кожної праці іноді подається резюме – стислий висновок, перелік її основних положень.

Суцільне читання й вивчення прочитаного

Після попереднього ознайомлення починаємо суцільне читання книги чи потрібного розділу її. Це потребує зосередження, оскільки важливо знайти в читаному найістотніше, зрозуміти й запам’ятати його.

Якщо книга власна, у ній можна робити помітки простим олівцем. Підкреслення, умовні позначки, які дадуть змогу при дальшому обдумуванні прочитаного знову повернути до важливих чи таких, що викликали сумнів, тверджень.

Сміливі чи цікаві думки можна позначити на полях знаком оклику (!), а ті, що викликають сумнів чи незгоду, — знаком запитання (?), те, що дивує, чи є незрозумілим — !?. інші позначки: V – найважливіше, Х – неправильно, + — завчити; П – виписати та ін. Кожен може виробити свої позначки й постійно користуватися ними.

Потрібно розвивати вміння швидко орієнтуватися в читаному тексті, знаходити в ньому основні положення, які треба запам’ятати. Іноді в цьому на допомогу читачеві приходить автор. Щоб звернути увагу на найважливіші твердження, він їх підкреслює, виділяє графічно, вводить підзаголовки. Виділені автором положення друкуються іншим шрифтом.

 

Текст книги складається з окремих речень, які групуються в абзаци,  Слід знайти в абзаці чи їх групі самостійну, якоюсь мірою закінчену думку, усвідомити, які речення в них головні, а які допоміжні, що тільки підводять до розуміння суті, до певного висновку, адже основну думку, виражену в якомусь одному чи кількох реченнях, автор потім обґрунтовує, пояснює, ілюструє прикладами. Працюючи з книжкою, треба навчитися виявляти основну думку й з’ясовувати, чи вона переконливо обґрунтована. Коли та думка висловлена в кількох абзацах, потрібно знайти головний за змістом абзац, а потім  уже переходити до розуміння змісту наступних абзаців та підрозділів, користуючись засобами аналізу і синтезу, розчленування та узагальнення. Потрібно виробляти самостійність суджень, критичний підхід до прочитаного, зіставляти його із знаним раніше, із твердженнями інших авторів.

Трапляється, що ви знаходите у літературі кілька точок зору щодо певного питання. Яка з них правильна? Щоб відповісти на це запитання, треба уважно розглянути докази, які висувають різні автори, а також зіставити їх твердження й аргументи з тим, що доводилося читати раніше, та з власними спостереженнями. При цьому виробляється  критичний підхід до матеріалу, що вивчається, розвивається аналітичність, формуються власні погляди, переконаність у правильності чи хибності певних положень, уміння обстоювати свою точку зору.

При читанні книги треба постійно перевіряти себе, чи не припустилися ви якоїсь неточності або хибного розуміння певних положень. А це трапляється зокрема тоді, коли читання переривається, коли наявний поспіх у роботі. Іноді доводиться по кілька разів перечитувати чи всю книгу, чи окремі важкі для розуміння її частини.

Перечитування раніше читаних творів через значні проміжки часу буває дуже корисним. Читач може знайти в них багато того, на що раніше не звертав уваги.

Майже з усіх предметів, які вивчаються у навчальному закладі, є підручники. Іноді таких підручників кілька. Викладач звичайно характеризує їх, вказує, який з них основний. Його слід опрацювати  повністю, щоб ще більше увиразнити здобуте на лекціях цілісне уявлення про зміст предмета, його головні наукові ідеї. Це полегшить потім розуміння спеціальних досліджень окремих проблем курсу, в яких знання поглиблюються й доповнюються, а іноді й уточнюються окремі викладені в підручнику концепції. Підручники створюються роками, а наука розвивається дуже швидко, тому поповнення одержаної з підручників інформації треба знаходити в нових наукових записах, журналах, монографіях, на Інтернет — сторінках.

Вдумливе самостійне читання передбачає не тільки розуміння того, що висловив автор, а й зіставлення з міркуваннями інших авторів на ту саму тему та формування судження. А щоб те власне судження було правильним, воно повинно опиратися на глибоке знання фактів. Осмислення й усвідомлення того, що читаєш, виховує пам’ять, розвиває мислення, розширює кругозір, формує науковий світогляд. Після обдумування прочитаного буває корисно вивчити напам’ять окремі крилаті вислови, стислі й влучні формулювання, вдалі порівняння тощо. Цим ми збагачуємо свої знання й зміцнюємо пам’ять, удосконалюємо розумову діяльність і підносимо свідомість. Уміла й систематична робота з книгою – важливий засіб підготовки до майбутньої роботи за спеціальністю.

 Про культуру читання

У роботі з книгою потрібна систематичність, наполегливість. Доведено, що розумова бездіяльність, байдужість до марно розтрачуваного часу, великі перерви в навчанні  негативно позначаються на працездатності, викликають швидку нервову втому, поганий настрій, зайву дратівливість.

Самостійна робота з книгою буде успішною, якщо добре оволодіти культурою читання.

Культура читання – не бездумне запам’ятовування прочитаного, а уважне заглиблення в його зміст, знаходження основного, найважливішого, що допоможе пригадати й деталі. Це творче  ставлення до прочитаного, роздумування над ним, критичний аналіз його, зіставлення з відомим раніше. Це вміння знаходити способи роботи з книгами в залежності від їх змісту, розв’язуваного завдання й наявного часу, застосування найдоцільніших форм записів. Їх вміла систематизація, зберігання і використання найдоцільніших форм записів. Це вільне користування довідковою літературою (енциклопедії, словники, статистичні матеріали і т. ін.), це бережливе ставлення до книжок, це знання техніки читання.

Читання – найголовніший спосіб збагачення знань. Вам треба навчитися читати швидко й добре запам’ятовувати прочитане. Швидке читання засноване тільки на зоровому сприйнятті тексту. При цьому треба навчитися охоплювати зором зразу цілі групи слів, об’єднані єдиним змістом, читати синтагмами.

Зустрівши в тексті незрозуміле слово чи вислів, прізвище невідомої людини чи згадку про невідому подію, доцільно занотувати незрозуміле й продовжити читання. З подальшої розповіді  значення його часто розкривається. Якщо ж цього не сталося, тоді треба звернутися до довідкової літератури. Коли на потрібну тему є ряд публікацій, опрацьовувати їх доцільно не в хронологічному порядку, а починаючи з найновішої. Тоді буває досить тільки перегляду попередніх видань, щоб знайти в них відповідь на якесь окреме питання чи взяти потрібно фактичні дані, адже автори зважають на те, що зроблено їх попередниками.

Чимало залежить від правильного чергування читання й відпочинку. Бажано завжди працювати у звичному місці. У студентів – це читальний зал  бібліотеки, де ніщо не відволікає від роботи, де завжди тихо. Треба, щоб на робочому столі не було нічого зайвого, а лише книжки, які маєте читати, папір, ручка, олівець. Добре, коли поблизу є довідкова література – енциклопедії та словники, до яких доведеться звертатися. Бажано для книг мати підставку, щоб не так втомлювалися очі, не буде потреби постійно то підносити, то опускати голову, рухати очима. Кімната має бути добре освітлена, а джерело світла знаходилось попереду, але трохи ліворуч, тоді не заважатимуть тіні. Ввечері – це настільна лампа з абажуром. За півтори-дві години до сну читання треба припинити, прогулятися на свіжому повітрі, відпочити. Не слід читати в ліжку, бо наступного дня відчуватимете втому й сонливість. Крім того, таке читання псує зір. Іноді обставини змушують працювати вночі. Проте треба знати, що плідніша робота вдень. Тому найважливіший матеріал слід  вивчати вдень.

Коли тривалий час сидиш напівзігнутим за столом над книжкою, м’язи шиї й спини стомлюються. Щоб дати їм відпочити, слід на деякий час встати й читати стоячи. Сидячи за столом, треба стежити, щоб обидві руки лежали на столі, щоб хребет не був зігнутим. Попрацювавши годину-півтори, треба зробити перерву, походити, виконати кілька фізичних вправ, глибоко подихати свіжим повітрям, дати відпочити очам. Вміле чергування напруженої праці й відпочинку посилює продуктивність. Своєрідною формою відпочинку може стати зміна занять. Через три-чотири години напруженої праці з книжкою потрібна перерва, щоб прогулятися, виконати якусь фізичну роботу, поїсти тощо.

Шкідливо читати книжку під час їжі. Псується зір, коли читаєш під час руху транспорту. Дехто працює з книжкою, коли ввімкнутий радіоприймач чи телевізор. Таке читання малопродуктивне.

Як вести й використовувати записи прочитаного?

Дуже важливим елементом культури читання є вміння в процесі роботи застосовувати різноманітні форми записів. Якою б цінною не була ваша пам’ять, цілком покладатися на неї не можна – іноді вона може підвести. Її надійною опорою можуть бути записи. Ведення їх виховує вдумливість у сприйнятті тексту, поліпшує увагу й спостережливість, сприяє кращому запам’ятовуванню, дає змогу економити час при повторенні вивченого, підвищує рівень мовної культури. Читання книги з настановою записати її основні положення мобілізує увагу, стимулює думку, загострює пам’ять, зобов’язує до розмірковувань і пов’язання нової інформації з уже відомою. Сам процес читання стає не просто пробіганням очима рядків книги, а вдумливим аналізом читаного з настановою знайти в ньому головне, зрозуміти його й стисло та чітко викласти на папері. Пізніше записи дають змогу повертатися до того, що обов’язково треба знати й не забувати. Коли людина веде записи прочитаного, в запам’ятовуванні, крім зорової пам’яті, бере участь і моторна (рухова).

Тому найефективнішим шляхом до кращого розуміння й засвоєння прочитаного є старанне ведення записів. Кожен із нас, напевно, не раз переконувався в правоті слів Гете, що незаписана важлива думка часто стає загубленим скарбом. Іноді того, хто, читаючи, не нотує, порівнюють з метеликом, який безтурботно перелітає з квітки на квітку, а того, хто веде записи при читанні, — з працелюбною бджолою, яка в кожній квітці знайде нектар, щоб  перетворити його в запашний солодкий мед про запас.

Особливо потрібно робити записи тим, хто готується до виступів з лекціями перед слухачами, до написання рефератів, курсових і дипломних робіт.

Вибір форми ведення записів прочитаного залежить від ряду причин. На ньому позначаються індивідуальні особливості людини, зокрема властивості її пам’яті, освіченість, досвід. Та найбільше значення  має мета, для якої робляться записи. Одна справа, коли книга читається для самоосвіти, для поширення кругозору й естетичного задоволення. У цьому випадку можна обмежитися найпростішими записами – переказом цікавих подій, випискою влучних  висловів тощо. Інша справа, коли готуєшся до виступу на семінарі, маєш проводити  бесіду чи читати лекцію, писати статтю для газети, збираєш матеріал для курсової чи дипломної роботи. У цьому випадку записи будуть складніші, й форми їх різноманітніші.

Найпростіша форма запису – ведення реєстру прочитаних книг. Навіть запис прізвища автора та назви прочитаної книги допоможе пригадати її зміст. Коли ж такі записи не ведуться, з часом може забуватися навіть назва книги. Разом з тим такі записи дають змогу контролювати інтенсивність та систематичність у читанні нових книг. Доцільно до назви книги додати примітку про її  зміст, назвати основні положення, питання, що розглядаються  в ній.

Важливою формою записів є виписки з книжок і статей. Здебільшого це цитати – дослівне відтворення якогось важливого уривка тексту, що привертає до себе увагу глибиною думки, яскравістю вислову або викликає сумнів і потребує перевірки фактів. Іноді виписки – це стислий, близький до дослівного виклад власними словами важливих положень книги, що привернули увагу, а також формули, схеми, таблиці, цифрові матеріали тощо. Але перевага надається цитатам, особливо, коли йдеться про формулювання законів і важливих положень, які треба зрозуміти й завчити напам’ять, до яких доведеться не раз звертатися.

Буває, ви пам’ятаєте, що в раніше читаній книзі зустрічалися потрібні вам зараз важливі думки, вислови, факти, цифри, але тоді ви їх не виписали. Тепер же, щоб знайти їх, треба знову перечитати всю книгу, марно витратити час і зусилля.

Без попередніх виписок із книжок і газет, Інтернет-сайтів не обійтися при підготовці доповіді, лекції, реферату. Треба тільки дбати, щоб виписки були не дуже довгими, а кількість їх – невеликою.

При виборі того, що треба цитувати, й при самому цитуванні слід бути дуже уважними. Треба знайти в книзі ті найголовніші слова, що виражають сутність судження або є важливим висновком із багатьох фактів. Цитати не повинні бути надто довгими. Та водночас треба запам’ятати, що й вирвані з контексту і позбавлені відповідних пояснень слова можна не зрозуміти чи хибно сприйняти. Виписки треба обов’язково звірити з джерелом, з якого вони зроблені, адже випадково допущена помилка, пропуск чи спотворення якогось слова може знецінити виписку, призвести до приписування автору тих тверджень, яких у нього немає.

Цитати слід не просто запам’ятовувати, як математичні формули, а й розуміти їхню сутність у всій системі основних положень опрацьованої книги, вони повинні бути опорою, що дає змогу пригадати й інші, незацитовані твердження автора.

Дехто робить виписки цитат не з першоджерел, а з книжок, у яких вони наведені. Тому їх зв’язок із рештою матеріалу джерела лишається невідомим. Коли вас зацікавило якесь висловлювання, процитоване в читаній книзі, треба знайти вказане в посиланні джерело і з нього взяти цитату. Якщо ж такої змоги немає, потрібно зазначити, за якою книгою зроблено цитування.

Цитовані слова беруть в лапки. Тільки графічно виділені уривки віршів наводяться без лапок. Коли ж віршовані рядки подаються суцільним текстом, вони теж беруться в лапки, а великі літери, з яких починаються рядки зберігаються. Коли цитата розпочинається не з початку речення, після лапок ставиться три крапки (…). Якщо у цитаті пропущені слова, на їх місці теж ставляться три крапки. А щоб не сплутати трьох крапок, поставлених автором тексту з тими, які поставили ви на місці пропущених слів, останні бажано взяти в квадратні дужки […].

Кожна з виписок повинна бути документована до вимог стандарту. Відсутність вказівки на джерело знецінює цитату – її не можна буде використати в статті, курсовій чи дипломній роботі. Посилання на джерело включає в себе: прізвище автора та його ініціали; назву статті чи книги, коли це стаття; назву книжки чи збірника, в якій вона вміщена; місто, в якому книжка вийшла; назва видавництва; рік видання та сторінки.

Порівняно простою формою ведення записів про прочитані творів є складання їх планів. План книжки (твору) – це перелік питань, яким її присвячено. План може бути простим, коли тільки перераховуються ці питання. У розгорненому (поширеному) плані називаються основні питання і розкриваються основні ідеї твору. План сприяє кращій орієнтації в змісті й структурі твору, логіці розвитку подій чи суджень автора. Він допомагає згадати зміст прочитаного, швидко знайти ті моменти, до яких вирішимо ще повернутися. Іноді план складають у процесі читання книги. Проте краще складати план твору, коли він уже прочитаний повністю. Тоді є змога виділити головні положення. План вийде більш струнким і стислим. Слід навчитись розподіляти текст книги на великі частини, які охоплюють цілий ряд абзаців, а потім головні думки їх фіксувати в плані.

План тексту, особливо розгорнутий, допомагає в підготовці виступу по ньому. Із складання плану звичайно розпочинаємо тоді, коли треба сформулювати тези чи скласти конспект. Складання планів і прочитаних праць, і власних рефератів привчає до чіткості й логічності мислення, допомагає послідовно розкрити тему.

Складнішою формою ведення записів змісту опрацьованих творів є складання тез. Тези – це стислий виклад основних думок чи важливих положень, які розкриті в творі або які ви маєте захищати у своєму виступі. Складання тез розвиває мислення, вчить робити узагальнення, стисло формулювати висновки, сприяє глибшому проникненню в зміст прочитаного. Перед складанням тез праці, яку вивчаєте, радимо скласти її план. Однак, коли план – це перелік питань, розгляду яких вона присвячена, то тези – це вже стислий виклад основних положень тієї праці.

Важливою формою записів є конспектування. Конспект – це стислий самостійний письмовий виклад основних ідей, положень та висновків твору, що вивчається, з наведенням фактів, доказів. Конспект враховує план твору й включає в себе його тези, але доповнює їх міркуваннями, цитатами, таблицями, взятими з конспектованої праці.

Найчастіше конспект буває текстуальним, присвяченим викладу основних положень певного твору. У ньому відбиваються його логіка й структура. Записи йдуть у такій самій послідовності, у якій розміщено матеріал у книжці. Але іноді складають конспект тематичний, присвячений певній темі чи проблемі, беручи до уваги кілька творів. Перш ніж його скласти, треба чітко спланувати, а потім за кожним пунктом плану узагальнювати  матеріал, узятий з усіх вибраних для конспектування праць. Такий конспект уже наближається до реферату.

Стислі записи про зміст конспектованого твору є надійним помічником пам’яті, їх опорою.

 Як слухати та конспектувати лекцію?

Необхідно бути уважним, слухати і робити необхідні записи. («Незаписана думка – загублений скарб» Гете.).   Матеріал лекції без конспекту забувається через добу, екзаменаційні оцінки у неконспектуючих студентів у середньому у два рази нижче тих, хто записує лекції. Якщо щось із почутого ви не зрозумієте, відразу запитуйте. Якщо студент слухає лекцію і не робить записів, його увага швидко послаблюється, розсіюється, сприймання матеріалу стає поверховим.

Якщо студент тільки занотовує, потім заучує і відтворює, тобто відповідає на запитання, якщо в його розумовій праці більше нічого немає, для нього стає непосильною розумова праця в вузі. В.О. Сухомлинський писав, що без роздумів, розмірковувань слухання лекцій перетворюється на механічний процес, студент – на живий пристрій для запам’ятовування. Де зазубрювання – там шпаргалка. Це найстрашніше, це загибель творчого розуму.

З моменту появи викладача в аудиторії студент має відповідно настроїтися, бути уважним, вслухуватись в матеріал лекції, вдумуватись в почуте, схоплювати в ньому найголовніше й стисло занотовувати його. При цьому сприймання матеріалу лекції стає аналітичним, увага стійкою, пам’ять зміцнюється. Крім слухової пам’яті, а при наявності унаочнень і зорової, в запам’ятовуванні братимуть участь і моторна пам’ять. Не залишаться поза увагою нові терміни і поняття, імена діячів, дати, цифри, визначення, формули, крилаті вислови, дуже показові факти. Вони потрапляють у зошит, до них буде змога повернутися знову, краще запам’ятати.

Відомо, що основні положення лекції досвідчений викладач говорить повільніше, повторює. Це дає змогу студентам записати їх докладніше. Якщо при записі якось положення думка студента раптом обірвалась, слід на папері залишити місце для завершення думки, і продовжувати нотувати розповідь лектора далі.  Вдома, звертаючись до підручників згадати й дописати недописане.

В ідеальному варіанті до слухання лекції слід готуватися, попередньо ознайомитися за підручником з матеріалом нової теми. Тоді легше буде відрізнити нове від уже відомого, відділити головне від другорядного і занотувати  потрібне. Слід дбати, щоб найповніше й точно були зафіксовані визначення, формули, схеми, важкі для запам’ятовування положення й факти, від яких залежить розуміння основного, ті дані, до яких потім доведеться часто звертатися. У нотатках повинні знайти місце й власні думки з приводу почутого, запитання, які при цьому виникли, щоб потім звернутися до викладача за консультацією.

Записи на лекціях бажано робити в зошиті, призначеному для даної дисципліни, лишаючи поля, щоб  було місце для заповнення та уточнення. Навіть дуже стислі нотатки, зроблені під час лекції, стануть студентові опорою для того, щоб пригадати її основний зміст, краще запам’ятати його.

Роблячи записи, слід використовувати  скорочення слів і виразів. Але робити їх треба грамотно й однаково, щоб можна було легко розібратися в них пізніше. Можна скористатися тими скороченнями й умовними позначеннями, що є в енциклопедіях та словниках. Можна використати свої скорочення, але на полях чи в кінці лекції подати розшифрування таких скорочень.

Вдома переписувати начисто записи, зроблені на лекціях не варто. Записи повинні бути зрозумілими вам особисто, треба тільки обов’язково того самого дня опрацювати їх, тобто виправити помилки, дописати недописане, уточнити окремі слова, окремі положення звірити з підручником та ін.. самостійно працюючи над книгами, також необхідно доповнювати записи, зроблені на лекціях.

Як бачимо, самостійна робота студентів з книгою і лекції викладача міцно взаємопов’язані й доповнюють одна одну.

 Орієнтовні рекомендації щодо роботи студентів з літературою:

Опрацювання матеріалу потрібно починати з прочитання всього тексту, параграфа, дотримуючись таких правил:

  • зосередитись на тому, що читаєш;
  • виділити саму суть прочитаного, відкидаючи дрібниці;
  • зрозуміти думку автора чітко і ясно, оскільки це допоможе виробити чітку і власну думку;
  • мислити послідовно і обережно;
  • уявити ясно те, що читаєш.

У процесі роботи над темою тлумачення незнайомих слів і спеціальних термінів треба знаходити в словнику іншомовних слів та в спеціальних довідниках з професії.

Незрозумілі місця, фрази треба перечитувати декілька разів, щоб засвоїти їхній зміст.

У тексті зустрічаються окремі слова, фрази, або цілі речення, що виділені курсивом, жирним шрифтом, або набрані в розрядку. Це говорить про акцент автора на основному.

Після опрацювання тексту необхідно:

  • виділити головну думку автора;
  • відділити основні питання тексту від другорядних;
  • закріпити прочитане у свідомості;
  • пов’язати нові знання з попередніми у даній галузі;
  • перейти до заключного етапу засвоєння й опрацювання – записів.

Записи необхідно починати з назви теми та посібника, прізвища автора, року видання та назви видавництва. Якщо це журнал – то вказується рік і номер видання, заголовок статті. Після цього необхідно скласти план, тобто короткий перелік основних питань тексту в логічній послідовності теми.

Складання плану або тез логічно закінченого за смисловим змістом уривка тексту сприяє кращому розумінню його. План може бути простий або розгорнутий, тобто більш поглиблений, особливо при опрацюванні додаткової літератури з цієї теми.

Після складання плану необхідно перейти до тестування записів.

Записи необхідно вести розбірливо  і чітко. Вони можуть бути короткі або великі залежно від рівня знань студента, багатства його літературної та професійної лексики, навичок самостійної роботи з книгою. Після копіткої і систематичної  праці записи повинні носити тезисний характер і бути логічно послідовними.

Для зручності користування записами необхідно залишити поля для заміток і вільні рядки для доповнень. Записи не повинні бути одноманітними. У них необхідно виділяти важливі місця, головні слова, які акцентуються різним шрифтом або різним кольором шрифтів, підкреслюваннями, замітками на полях, стовпчиками тощо.

Записи можуть бути у вигляді конспекту, простих або розгорнутих тез, виписок, систематизованих таблиць, графіків, діаграм, схем.

Конспект – це коротка, стисла, послідовно викладена за текстом універсальна форма запису змісту прочитаного, яка може супроводжуватись різними вищезгаданими записами.

Складання конспекту зводиться до коротких записів кожного заголовку плану,  виділяючи основні думки, положення, підтвердження прикладами. Усі питання плану повинні бути ув’язані між собою.

Виписки використовуються при необхідності викладання найбільш важливих місць, фактів, цифрових даних, точного формулювання правил та законів.

Цитата – точна, дослівна виписка із якогось тексту з вказівкою джерела (автора, назви, книги, сторінки; чужі слова, які наводяться в усному чи писемному мовленні. Вона зберігає гостроту висловлювання автора, виписується послідовно, грамотно і зазначається джерело цитати.

Важливим елементом конспектування є вміння використовувати ілюстровані роботи (схеми, графіки, діаграми) і систематизовані таблиці. Основним недоліком у даному питанні є механічне виконання ілюстрацій, що не пов’язані з текстовим матеріалом.

Викладач повинен акцентувати увагу студентів на необхідності виконання та засвоєння однорідних явищ, дозволяє прослідкувати за розвитком одного і того ж явища, тобто охопити весь начальний матеріал теми.

Систематизовані таблиці дозволяють студентам узагальнити набуті знання, аналізувати отриману інформацію.

Складання ілюстрованих матеріалів виявляє творчу і свідому активність студента до оволодіння знаннями, формує у  майбутнього спеціаліста практичні вміння  і навички та налаштовує його до самостійної вдумливої праці.

Навички конспектування формують уміння студента писати  реферати.

Реферат – це короткий виклад суттєвого змісту якої-небудь книги, теми, окремого питання прочитаного джерела. Реферат — це об’єктивне, позбавлене емоцій повідомлення, отримане в результаті смислової обробки інформації першоджерела (оригіналу). Основна увага при складанні реферату звертається на нову інформацію, що дозволяє визначити необхідність звертання  до першоджерела. У рефераті формулювання і висновки запозичуються із тексту оригіналу. Існує  багато видів рефератів, але найбільш цікавим для нас є інформативний реферат, тобто конспектний виклад важливих положень першоджерел. Інформативний реферат найбільш повно розкриває зміст оригіналу, положення в ньому викладаються у вигляді вільного запису своїми словами, дотримуючись послідовності фактів згідно з джерелами, а також супроводжуючи текст виписками, цитатами, ілюстрованими матеріалами.

Необхідно  користуватись великою кількістю джерел для написання реферату з даного питання. Це дає можливість повноцінніше висвітлювати тему і навчитись зіставляти вислови, думки, цифрові дані різних авторів, різних років видання, що сприяє виробленню власної думки  і є рушійним фактором до формування навичок   дослідного мислення.

Структура реферату визначається ступенем важливості відібраних даних. Спочатку в концентрованій формі викладається суть питання, далі  коротко наводяться необхідні фактичні дані. Реферат – це єдиний, логічно вибудований згусток основного змісту, тому, як правило, не має розділів чи рубрик. Слід уникати вставних фраз типу «Автор статті розглядає…», «Метою даної роботи було…» і т.п. До реферату не включаються історичні довідки, вступи (якщо вони не відносяться до основного змісту статті), опис раніше опублікованих робіт та загальновідомі положення.

 У роботі над рефератом слід дотримуватись певної послідовності:

 1. Читання з метою отримання загального уявлення про реферативну роботу.

2. Знайомство з графіками, рисунками, схемами, таблицями для уточнення даних, отриманих при першому читанні.

3. Виділення абзаців, які містять конкретну інформацію по темі реферативної роботи, підкреслення у них ключових фрагментів.

4. Складання логічного плану реферату.

5. Перегрупування ключових фрагментів у співвідношенні з їх тематикою та планом реферату.

6. Повторне читання виділених абзаців зі скороченням менш суттєвої інформації і узагальнення основної інформації.

7. Виклад отриманої інформації у формі реферату та її редагування.

8. Перевірка правильності наведених цифр, скорочень і т. ін..

Текст реферату складається за планом:

1. Тема, предмет (об’єкт), характер, мета реферативної роботи. Тут треба показати особливості теми для більш повного розкриття мети і змісту.

2. Метод проведення дослідження (якщо цей метод або методи – нові, то треба дати їх описання).

3. Конкретні результати (теоретичні або експериментальні).

4. Висновки, рекомендації, оцінки, пропозиції, описані в першоджерелі.

5. Місця застосування.

Якщо в статті відсутня якась із перерахованих вище частин (наприклад, нічого не говориться про застосування), то в рефераті її опускають, зберігаючи послідовність викладу. У кінці реферату можуть подаватись примітки референта (при наявності в реферативній роботі протиріч чи помилок), у самому рефераті інтерпретація або критика першоджерела не допускається. Текст реферату закінчується даними про кількість ілюстрацій, таблиць, бібліографій. Потім зазначається прізвище, ім’я, по батькові референта.

Об’єм реферату не залежить від об’єму реферованої роботи, а визначається її змістом, кількістю важливих даних і їх наукової цінністю. Середній об’єм реферату для журнальних статей – 1000 друкованих знаків.

До мови реферату ставляться такі вимоги:

  • виклад має бути точним та об’єктивним;
  • слід позбутися незрозумілих термінів та символів. А застосовувані терміни роз’ясняти при першому згадування в тексті. Терміни, зміст яких зрозумілий з контексту, у випадку використання в рефераті більше трьох раз рекомендується повністю замінити абревіатурами (скороченнями). При першій згадці така абревіатура дається безпосередньо  після терміна в дужках, далі по тексту — без дужок. В одному рефераті не рекомендується вживати більше трьох різних абревіатур;
  • складні речення бажано перебудувати на прості, вживати неозначено-особові речення (наприклад: Рекомендується складати список всіх документів, що надходять).

Можна включити до реферату ілюстрації та таблиці, якщо вони допомагають в розкритті основного змісту роботи.

Критерії гарного конспекту:

 Найголовніший критерій гарного конспекту – це тривалість його життя, багаторазовий попит на нього.

Якість конспекту багато в чому залежить від мети його написання, від призначення. А далі, в залежності від мети як мотиву роботи над інформаційним джерелом, виділяються такі критерії:

  • стислість (конспект орієнтовно не повинен перевищувати 1/8 від першоджерел);
  • ясна та чітка структуризація матеріалу, що забезпечує його швидке зчитування, охоплення загальної логіки і т.д.;
  • змістова точність, тобто наукова коректність;
  • наявність образних чи символічних опорних компонентів;
  • оригінальність індивідуальної обробки матеріалу (наявність питань, «я-суджень», своїх символів і т.ін.);
  • адресність (з одного боку, чітке фіксування вихідних даних, вказівка на сторінку цитати чи окремого положення, з другого, — кому призначений конспект і чи відповідає він особливостям і завданням користувача).

Конспекти довго зберігають, нехай то будуть папки, зошити чи комп’ютер. Досвід показує, що вони послужать не меншу службу, аніж самі книги чи лекції. Вони нагадають, підкажуть, навчать тому, чого треба.