10 квітня 2025 року повітряна тривога знову застала нас зненацька. Здобувачі освіти Білоцерківського фахового коледжу сервісу та дизайну поспішали до укриття, уже звично і мовчки, з поглядами, сповненими втоми й надії водночас. Але цього разу щось було інакше. Цього разу в укритті з’явилося світло — не від лампи, а від слова.
Анна Добронравіна — авторка віршів і пісень — принесла з собою не лише книгу, а й тепло, силу та незламність, які живуть у справжній поезії. Поки сирена гуділа над містом, а десь там, нагорі, світ затамував подих, вона читала власні вірші. Її голос був тихим, але впевненим. У кожному рядку — біль і любов, страх і мужність, сльози і надія. Це були вірші, що народжуються в часи, коли слово стає рятівним.
Коли Анна заспівала, укриття наповнилось особливою тишею. Її авторська пісня «Ми не здамося» — проста, щира, з теплом у кожній ноті, стала символом незламності та віри у нашу Перемогу.
Ця зустріч була більше, ніж просто виступ. Це був акт людяності, нагадування про те, що навіть у найтемніший час є місце для краси, для культури, для голосу, що не мовчить. Анна не просто читала вірші — вона дарувала надію. Її поезія — як міст між серцями розділеними війною.
Студенти дякували пані Анні за пам’ять, за душу, за те, що навіть у сховищі, серед сирен і тривог, ми залишаємося людьми. Бо поезія — теж зброя. І голос — теж сила. І слово — те, що тримає нас, коли гуде небо.
